У БСШ №5 вже 12 рік успішно працює шкільний музей В.С.Стуса. При музеї діють екскурсійна та пошукова групи, тут проводять екскурсії для дітей та дорослих, проходять уроки та класні години для школярів 5 школи.

/Files/images/muzey/IMG_9496.JPG /Files/images/muzey/IMG_9497.JPG

/Files/images/muzey/IMG_9498.JPG /Files/images/muzey/IMG_9499.JPG

/Files/images/muzey/IMG_9500.JPG /Files/images/muzey/IMG_9502.JPG

/Files/images/muzey/IMG_8632.JPG 17 листопада 2005 року відбулося відкриття шкільного музею Василя Семеновича Стуса. Вшанувати пам’ять поета прибули, окрім дружини та сина , народні депутати України Левко Лук’яненко та Ярослав Кендзьор, літературознавець, критик, упорядник творів В Стуса у 6- томах Михайлина Коцюбинська, голова літературно-мистецького об’єднання «Криниця» Марія Овдієнко, автор музики і виконавець пісень на слова Стуса Сергій Мороз, друзі Владислав Табелєв та Віктор Дідківський, колишній директор музею літератури М.Києва Катерина Криворучко, директор Рахнівської школи Дмитро Омельянчук, один із фундаторів українського товариства Меморіал» Микола Лисенко, представники Броварської міської ради та управління освіти, директори шкіл та інші.

/Files/images/muzey/DSCF1480.JPG За ці роки у шкільному музеї побувало близько десяти тисяч відвідувачів. Це вчителі та учні шкіл нашого міста та району, м. Києва, гості з Франції, Польщі, Литви, Естонії; представники української діаспори з Канади, США, Австралії, шановні люди нашого міста.

Шкільний музей Василя Стуса є тим осередком не тільки в місті, а й в районі, що допомагає повертати нас на той щлях життєвих вартостей – порядності, моральності, відповідальності, – за які поклав життя поет високого європейського рівня.

/Files/images/muzey/_DSC7418.JPG В останні роки відбувалися постійні зустрічі учнівського та педагогічного колективів школи з Василем Овсієнком, Дмитром Стусом ( у стінах школи та в Державному музеї Тараса Шевченка), Лесем Танюком, Левком Лук΄яненком. Пройшли поїздки пошукової групи в музей Григорія Кочура в Ірпені, музей Івана Гончара у Києві, налагоджені зв΄язки з педагогічним та учнівським колективами гімназії ім. Василя Стуса у Львові. Ще до 2014 року учні та педагоги школи здійснили поїздку в Донецьк та Горлівку, де зустрілися з колегами, друзями та родиною поета.

Школа бореться за присвоєння імені В.С. Стуса. Присвоєння спеціалізованій школі І-ІІІ ст. №5 імені Василя Стуса покладе на неї ще вищі вимоги щодо виховання інтелектуальної еліти України – універсально освіченої, озброєної широким поглядом на світ і речі.

БСШ №5 запрошує всіх бажаючих відвідати наш музей, який працює з понеділка по п’ятницю за попередньою домовленістю (тел. школи – (04594)5-02-22). Зав. музеєм - Селіцька Світлана Іванівна.

Василь Стус. ( 6 січня 1938р.– 4 вересня 1985 р.) Поет. Правозахисник. В'язень. Філософ. Політик .

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині Семена Дем'яновича та Їлини Яківни Стусів. До шести років став школярем, а до шістнадцяти – студентом.

Школу Василь закінчив із срібною медаллю у місті Сталіно (Донецьк), куди переїхала сім'я Стусів. Після школи вступає на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту. Студент цікавився літературою і філософією, мовознавством та історією. Самотужки вивчив латинську, польську, англійську мови, а німецькою володів на такому рівні, що вільно читав без словника, зокрема поезію Гейне.

По закінченню з червоним дипломом інституту (1959 рік), В.Стус працює вчителем української мови та літератури, служить в армії, потім – знову школа.

Варто згадати, що в кінці 50-х років у Донецьку утворилося літературне об'єднання „Обрій”, куди ввійшли молоді завзяті, безкомпромісні письменники – початківці. Одним із найактивніших „обрійцій” був Василь. Тут чи не вперше він відверто почав виступати проти національної дискримінації українського народу. Його глибоко вражав той духовний занепад, який панував у зросійщеному Донбасі.

У 1963 році працює літредактором газети „Соціалістичний Донбас”, вступає до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім.. Т.Г.Шевченка. Переїхавши до Києва, включається у громадське літературне життя столиці України. Процеси демократизації, духовного відродження, які проходили у тодішньому радянському суспільстві, захопили поета. Він долучився до молодого покоління митців, які „вибухнули” талантами в часи хрущовської „відлиги” і яких пізніше назвали шістдесятниками.

Коли ж у СРСР знову почався наступ реакції, В.Стус не зміг лицемірити, стати лояльним громадянином тоталітарної держави. І він виступив проти арештів інтелігенції, що прокотилися Україною. Найбільш відкритий виступ проти репресій відбувся 4 вересня 1965 року у кінотеатрі „Україна” на прем'єрному перегляді кінофільму С.Параджанова „Тіні забутих предків”, де В.Стус закликав людей усіх народів згуртуватися для спільної оборони своїх мучеників.

Після такого виступу поет сам потрапляє під репресивне колесо. Його виключають з аспірантури, не дають працювати за фахом. „Так почалися для Василя роки поневірянь, переслідувань і принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба. Він наймався на будь-яку роботу (кочегаром, сторожем), але незабаром його звільняли під тим приводом, що не мають права тримати на чорній роботі дипломованого філолога”.

У 1965 році поет одружився з Валентиною Попелюх, а в 1966 у сім'ї народився син Дмитро. Щоб забезпечити рідних, В.Стус працює і на будівництві київського метрополітену, і співробітником Державного історичного архіву УРСР, редактором відділу технічної інформації Міністерства будівельних матеріалів.

У кінці 60-х – на початку 70-х поет пише листи – звернення на адресу державних установ України: Спілки письменників, ЦК КПУ, КДБ, в яких викриває антинаціональні та антидемократичні репресії, захищає друзів. Ці листи значною мірою зумовили подальшу долю В.Стуса. У 1972 році його арештували. Вирок – 5 років таборів і 3 заслання, звинувативши у виготовленні та розповсюдженні віршів антирадянського змісту, статті „Феномен доби”, різних листів до партійного керівництва, у зберіганні книги І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?..” За все це -- ув'язнення в Мордовії і колимське заслання.

Розрадою була поезія. Однак боліло й тривожило сумління, що за кордоном його вірші схвалили і друкували, висунули на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він – державний злочинець, ізгой.

Засуджували В.Стуса двічі. Другий раз – у 1980 – за належність до правозахисної організації Української Гельсинської спілки. Тоді йому присудили десять років таборів та п'ять років заслання. Із 13 літ поневіряння поет був на свободі 9 місяців (із серпня 1979 по травень 1980 року). На цей раз каральні органи здійснювали на нього фізичний і психологічний тиск із метою зламати внутрішні сили В.Стуса, змусити його покаятися, визнати провину перед суспільством. Влада намагалася знищити не тільки поета, але і його творчість. Із 1983 року йому заборонено висилати в листах власні вірші та переклади. Табірні друзі поета намагалися врятувати його художню спадщину. Вони вивчали вірші напам'ять, і таким чином багато творів було збережено.

Але ні холод і голод у карцері, ні тяжка й шкідлива праця на рудниках не змогли зламати поета, він продовжував боротьбу, поводив себе гордо, як вільна людина: неодноразово захищав себе і покривджених тюремною адміністрацією товаришів, продовжував писати звернення до вищих органів влади, в яких викривав політичні репресії. Після заклику вшанувати пам'ять померлого в'язня литовця Клеманскіса В.Стус одержав 6 місяців камерного утримання.

Відомо, що 1 і 2 вересня 1985 року В.Стус просив у наглядачів валідол – дуже боліло серце. Йому не дали. Так із 3 на 4 вересня в карцері, під час „сухого” голодування перестало битися серце В.Стуса.

19 листопада 1989 року останки героя, замордованого у радянських таборах, було перепоховано на Байковому кладовищі. Лише у 2005 році посмертно йому було присвоєно звання Героя України.

Кiлькiсть переглядiв: 106